«Кожен вибирає по собі: жінку, дім, релігію, дорогу…»

Отець Валерій, настоятель Свято-Успенського Храму в Тернівці, служить Богові більше двадцяти років. Ми мали змогу поговорити про його життєвий шлях, перешкоди на ньому та як життя священника відрізняється від звичного мирянина.

Це ви обрали шлях чи це шлях обрав вас?

Можна сказати і так, і так. З однієї сторони це Господь  вибирає собі служителів, а з другої сторони, і ми, люди, вибираємо собі шлях, яким хочемо йти по життю.

Коли я закінчив школу (це були часи розвалу СРСР), мій покійний батько мені сказав: «Йди у медичне або педагогічне училище», бо на той час до церкви ставились з презирством та з насмішкою. Батько не хотів, щоб у його сина була доля людини над якою би постійно насміхалися та знущалися. Тому він запропоновував різні дороги у житті. Я закінчив лісотехніку, віддав йому документи мирскої освіти та сказав, що йду своїм шляхом, після чого поїхав до Луцьку та вступив у Волинську духовну семінарію.

Наразі молодь так само висміює віру…

Молодь завжди була не настільки віруюча, якби хотілося. Молода людина вона більше сподівається на свої сили, на певні обставини та думає, що щось може у цьому житті, але все залежить від Бога «Без волі Божої навіть волосина не падає із голови…». І в наш час молоді люди були безбожні, бездуховні, і зараз є такі, я думаю, що і сто років назад також. Якби були всі духовні не було б в нас Жовтневої революції, знищення церков, мучеників тощо.

Ми з вами торкнулися теми революції: тому чи сумісна політика та релігія?

Скажімо так, коли хочуть роз’єднати політику та релігію, то ми повинні розуміти, що в релігії та в політиці одні й ті самі люди. Як можна роз’єднати сьогодні нас, українців? У нас можуть бути різні погляди, але ми йдемо в одну церкву, молимось одному Богу і разом із тим ми єдині. Церква – ланка, яка повинна об’єднувати нас, щоб ми не втратили людський вигляд. Прикро, що хочуть церкву втягнути до політики. Кожна політична партія, кожен політичний діяч хоче підкорити церкву під себе і тому, церква завжди перебувала в лещатах, з яких важко їй виходити. Але важливо, що ми намагаємось зберегти засади та канони церковні, які повинні допомагати йти не в сторону політичну, а політиків направляти в сторону духовності. Щоб були в гармонії з совістю, з Богом. З Божим законом та державним законом. Ми з вами живемо в час, коли хочуть узаконити гріх і це дуже прикро.

 

 

Ви маєте на увазі томос? Він нас все ж таки роз’єднує чи об’єднує?

Ви знаєте, сьогодні ще зарано про це говорити. Пройшло замало часу. Ми бачимо, що всі хто стояв у витоках цього томосу, сьогодні самі не мають порозуміння. Це свідчення того, що все що будується на гріху – не може бути правильним. Моє бачення, що всякий гріх повинен спокутувати через покаяння. І великий гріх робити між церквами розкол. І навіть якщо його узаконювати, то це є неправильним. Якби Філарет (прим. Патріарх УПЦ КП) поніс хоча б формальне каяття, то томос міг би нас об’єднати. Ми все одно потрапляємо у залежність, якщо не від Московського, то від Константинопольського, все одно такої волі та свободи, яку б хотіли мати, в церкві немає. Тому можемо сказати, що більше роз’єднує, аніж об’єднує.

Церква – це модно?

Це стало з однієї сторони модно, але це ще стала духовною потребою для людей, які стільки років терпіли, ховалися та сподівалися, коли прийде той час, коли можна буде спокійно прийти до церкви та помолитися Богу.

Як людям веселитися та не грішити? Де ця тонка межа?

Це дуже цікаве та правильне запитання. Залежить від того хто і у чому бачить веселість. Хтось хоче три літри випити, хоча вже й нічого не буде пам’ятати. Ми повинні розуміти все залежить від стану людини наскільки вона хоче веселитись. Радість повинна бути негріховною. Церква сьогодні дозволяє веселитися та приймати вино, але все у міру, бо вино приводить до гріху. Раніше всі гуляння були біля церкви, вирішувались всі питання. Пізніше це все відійшло. І свята відчувались по-іншому з вірою, любов’ю. Я питаю у людей: «Ось що для тебе Великдень, коли ти не постився? Ти вчора м’ясо їв, позавчора, цілий піст їв і яка радість від цього?»

Мені здається, що пост більше не про їжу, а про думки та вчинки…

Так, але якщо наївся м’яса, то тоді і думки йдуть зовсім інші (сміється), але якщо ти на воді та на хлібові та постійно тримаєш свою голову у духовному напруженні, тоді все йде по-іншому. Великдень – це свято, де ми обіймаємось, радіємо, але це не значить, що ми п’ємо, напиваємось та наїдаємся. Сутність у тому, що є радість духовна, а є тілесна. Нам треба вміти це суміщати і не шукати тільки тілесної радості.

Церква це про душу чи про тіло?

У мене був смертельно-хворий прихожан, який до останнього ходив до церкви та каявся за всі свої гріхи. Він не міг стояти, він приїжджав, лягав та слухав службу. Навіть, у останню хвилину його життя, він зателефонував о дванадцятій ночі та попросив, щоб я приїхав та відпустив йому гріхи. Ми встигли поговорити, прочитати молитву, він прийняв ліки та більше не прокинувся, але така відданість Богові обов’язково подарує йому вічний спокій. Церква лікує душу, тіло повинні лікувати лікарі.

 

 

У чому тоді сенс життя?

Для мене, як для священника, заслужити Царство Боже, і я покладаю всі зусилля, щоб самому правильно жити, людей вчити та призивати до Спасіння. Все земне воно минає, ми все тут залишаємо. Наш обов’язок це розмножуватись і не прости дати життя людині, а ще і навчити, як жити, як бути християнином, щоб і людина зрозуміла життя – це є найважливішим. «Шукайте наперед Царство Божого, а інше все приложиться вам…»

Тобто не треба давати Богові шлях, він сам до тебе його знайде?

Однозначно. Нам завжди приходить допомога звідти, звідки ти не чекаєш. Треба відпускати деякі ситуації, щоб через декілька років ми зрозуміли, що нам треба було обрати інший шлях саме в той час. Головне мати у душі любов, без любові нічого немає, а любов вона довго терпить, прощає, не заздрить,  милосердствує…

Дякую за розмову!

Навзаєм.

Вікторія Єрмолова

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *