1 сезон

2 сезон

3 сезон

Як адаптуватися у соціумі людям з інвалідністю: інтерв’ю з Михайлом Нелюбовим

Все актуальнішим у суспільстві стає питання інтеграції людей з інвалідністю в соціум. Долучення цих людей до активної участі в житті суспільства без обмежень допоможе країні розвиватися у правильному толерантному напрямі і навчить громадян дотримуватися принципів рівності та взаємоповаги. Про переваги та допущені помилки у створенні доступності розповів Михайло Нелюбов, який має інвалідність з дитинства і усе своє життя пересувається на візку.

Михайле, чим Ви любите займатися? Які у Вас хобі?

Намагаюсь займатися чимось корисним, якщо не для оточуючих, то для себе. Подобається різне, залежить від настрою, але серед улюбленого завжди є і буде спорт, подорожі, фотографія, іллюстрації, книги, комп’ютерні ігри. Я намагаюсь тримати певний баланс між активним життям та спокійним проведенням часу.

Що в першу чергу створює проблему інтеграції людей з інвалідністю в соціум?

Підкреслю два аспекти. По-перше, це непристосованість архітектури та транспорту, по-друге − власне бажання бути частиною суспільства. Не знаходити своє місце серед людей – це нормально, це проблема не тільки людей з інвалідністю. Складність у тому, що ніхто не може і не повинен розуміти твої проблеми. Зрозуміти їх та пояснити, де необхідні зміни доведеться тобі самому. І це час, це не справа одного дня.

Що робить влада для забезпечення доступності?

Справа держави максимально забезпечити людей з інвалідністю свободою у пересуванні. Не видати усім купу грошей, машину, прислугу, а лише створити певний рівень доступності. Я можу дістатися туди, куди хочу, на рівні з іншими людьми. «Я хочу» − це інше. І тут замкнене коло: ми сидимо вдома, бо немає доступності, немає доступності, бо ми сидимо вдома. Тому рівень забезпечення сильно залежить від власного «хочу». А бажання у свою чергу від рівня життя, матеріального становища, сім’ї. Звісно, маленькі міста, не кажучи вже про села, чекають кошти на пандуси чи пониження тротуару значно довше. Я, наприклад, чекаю ремонту дороги державного значення вже більше 10 років. Хоча, все залежить від місця та людей.

Наскільки якісними є ці допоміжні засоби?

Держава допомагає пенсією, засобами пересування (візками, скутерами тощо), засобами особистої гігієни та іншими передбаченими законами речами. Але існують «стандарти», а все інше − це індивідуальне, і останнє потребує значно більших коштів чи взагалі не виробляється у нашій країні. А ще ти маєш зібрати купу підписів лікарів, що ти унікальна людина і для тебе це необхідність.

Який рівень доступності у вашому місті?

Для мене Вознесенськ доступний відсотків на 70. Я можу вийти з квартири на другому поверсі, якщо мені допоможуть батьки чи друзі. Я можу поїхати на ринок, якщо дочекаюсь великий автобус, водій під’їде ближче до бордюру, чи якщо візок, то люди допоможуть підштовхнути / занести. Я можу купити продукти, якщо є пандус у магазин, чи просто звернуся за допомогою до людей. Я піду в кафе / кіно, якщо є ліфт чи візьму з собою друзів. Я залюбки поїду блукати містом, якщо буду впевнений, що десь знайду вбиральню з широкими дверима. Місто може бути доступним на 100 %, якщо ви готові звертатися до людей, це факт. Як часто люди потрібні у ваших буденних справах? Є дні, коли я не хочу турбувати нікого. І у магазин йде хтось з родичів, бо це ще й набагато швидше, старий батько відпочиває, не тягаючи твій візок, ніякого планування під конкретний автобус, тістечко тобі куплять, а фільм та друзі є онлайн.

Чи є можливість для людей з маломобільної групи населення заробляти собі на життя?

Можливості є завжди. Багато залежить від інвалідності, багато залежить від умов життя, а ще від відкритості людини, вдалих знайомств, сміливості бути першим та ловити можливості. Щоб працювати офіційно, треба відповідати умовам, яким не буде заважати інвалідність. Завжди є інтернет. Свободи там стільки, що хоч з дому не виходь.

Ви згадували, що любите подорожувати, розкажіть, як відбувається цей процес?

Не розумію, як це не прагнути побачити щось нове у своєму житті, нові місця, свіжі погляди та справи, вирватись з буденного, щоб побачити своє життя зі сторони. У шкільні роки я подорожував хіба що по лікарнях, тому після 20-ти намагався більше використовувати пропозиції, випробувати свої сили у різних речах. Займаючись спортом я розширив коло своїх можливостей, познайомився з людьми, що допомагають мені бачити світ. Я був у кількох країнах закордону з проєктів молодіжного обміну, бачив спортивні майданчики різних міст, були і екскурсії як власними силами так і спілкою людей з інвалідністю нашого міста. Усе це є у моєму житті завдяки моїм рідним та друзям. Без них я знаходив би значно менше причин кудись їхати. І саме це, на мою думку, є важливішим ніж якісь там «10 особливостей подорожей з людьми з інвалідністю». Багато для цього не потрібно, якщо мати бажання. До речі, у зимовий період (можна прибрати), якщо ви супроводжуєте людину з інвалідністю, є 50 % знижка на міжміський транспорт, тож десь ми вигідні супутники.

Як суспільство сприймає людей з маломобільної групи населення і чи допомагає в їхній інтеграції?

Люди є різні і це знову ж таки нормально. Є водії, які не хочуть везти твій візок, прочитаюсь лекцію чому держава змушує їх робити тобі знижку у 10 грн. А є люди, що допоможуть застрибнути у автобус, потяг тощо. Важливими є люди, що не розподіляють людей за якимись групами, до яких вони начебто належать, важливі ті, що пропонують вам приєднатися до справи, спробувати свої сили. У моєму розумінні інтеграція − це не бути залученим, а знайти себе у суспільстві.

Як, на Ваш погляд, людям з інвалідністю переступити власний внутрішній бар’єр і насолоджуватися життям на повну?

Можна не переступати, але життя одне. Не думаю, що є універсальний метод. Озираючись на своє минуле, у якийсь момент я почав питати себе: «Злякався?». І уявляти себе через 5, 10, 20 років, дорослішим та значно сильнішим, впевненішим у собі. «Злякався тоді? Цей вибір вже не змінити, але вистачило б сил зараз?» Якщо ні, тоді не переймайся.

Тамара Старожук

Оставьте комментарий