В українському суспільстві до певного моменту існувала думка, що військова служба – це виключно чоловіча справа. Погодьтесь, бігти три кілометри в бронежилеті, касці, з автоматом та ще купою амуніції на собі або рити окоп – справа не з легких, і якщо не мати належної фізичної підготовки, то людині, м’яко кажучи, буде непереливки. Проте наразі це не є великою бідою як для чоловіків, так і для жінок. Ще декілька років тому професії поділялися за гендерною ознакою. Тобто дівчина не могла,наприклад, бути поліцейською, а якщо і могла, то дивилися на неї з іроніє або недовірою, мовляв, «Вона? Моя напарниця? Не смішіть, її місце вдома, чекати на чоловіка з роботи» або щось типу того. Дикувате мислення, згодні? На першому плані чомусь завжди був чоловік, а жінка за ним (здається, приказку «як за кам’яною стіною» усі зрозуміли надто буквально). Проте зараз жінка не тільки вийшла з-за «кам’яної» спини чоловіка і стала поруч із ним, вона ще пішла вперед. Хтось, наприклад, знає, як виглядає президент Німеччини? Ні, не так. Хтось знає, що там взагалі є президент? А він там є між іншим! Чи це завдяки хвилі фемінізму, чи жінкам просто набридло сидіти вдома, але рівноправність у виборі професії зараз набагато більша, ніж декілька років тому. Це стосується і військової служби.

Кількість представниць прекрасної статі в українській армії с кожним днем росте. Станом на жовтень 2018 року в Збройних Силах України проходить службу 55 тисяч жінок, які і окопи риють, і з кулеметів стріляють, і поранених побратимів з-під обстрілів витягають. Тим самим успішно розвінчують стереотипи про «слабку стать» і «нежіночу справу».

Однією з таких військовослужбовців є санітарний інструктор 406-ї окремої артилерійської бригади, наразі щаслива дружина і мама, сержант Валентина Лук’яненко. Про свій життєвий шлях вона розповість у нашому інтерв’ю.

Доброго дня. Мені з дитинства подобалася суворість і спецформа. Не знаю чому, але я бачила себе або поліцейською, або військовослужбовцем. Після школи вступила до медичного коледжу, а після його завершення отримала військовий квиток. З ним пішла до військкомату, пройшла медичний огляд і в 2015 році підписала контракт на військову службу.

Рідні не думали, що я піду служити. Після медкомісії сказала про своє рішення мамі. Вона здивувалася, відмовляла спочатку. В 2014 році мобілізували тата , а старшого брата призвали на строкову службу. Вона ще дужче почала відмовляти, мовляв, чоловіки наші пішли до армії, і ти туди ж. Потім побачила, що я налаштована рішуче і змирилася, відпустила. Тато із самого початку не був проти. Так і вийшло, що служить у нас майже вся родина.

Прийшла на службу я медсестрою до санчастини. За званням була матросом (найнижче звання, те саме, що й солдат, тільки у Військово-морських силах – ред.). Сиділа в кабінеті разом із лікарем та санітарним інструктором. До обов’язків входило робити уколи, давати пігулки, супроводжувати хворих до госпіталю, робити перев’язки і ще багато паперової роботи. Коли з’явилися строковики (військовослужбовці, що проходили строкову службу – ред.), то почала заступати на добові чергування.

Спочатку я працювала в жіночому колективі. Після переводу до дивізіону потрапила до чоловічого, але ніяких непорозумінь чи особливого ставлення не було. Ніхто не дивувався тому, що така молода дівчина прийшла служити, всі вже звикли. Тому якось відразу склалися гарні взаємини.

Так, була. Спочатку нікому нічого не казала, а потім, вже після того, як прибули на місце дислокації, повідомила. Рідні не хвилювалися, адже ми перебували в тилу, там, де відносно спокійно, і приводу для хвилювань за мене в рідних не було.

Я не встигла злякатися, тому що моє відрядження раптово перенесли. Я повинна була їхати зі своїм дивізіоном, але так сталося, що в іншому дивізіоні не було медика. Мені ввечері зателефонував командир, запитав чи не проти я поїхати раніше, але з іншим дивізіоном. Я погодилася. І вже наступного дня ми виїхали до зони бойових дій. Я знала свої обов’язки, а тому боятися мені було нічого.

Ні. Більшість часу наш дивізіон був у тилу, так би мовити підстраховуючи. Виїзди на бойові позиції були не тривалими, тому обходилося без жертв.

Ні, такого не було. Були моменти, коли казали, що от-от відпустка, і речі вже майже спаковані, з’являвся «валізний настрій», але потім її раптово переносили на невизначений термін і знову доводилося розпаковувати речі. Було прикро, але не більше. Адже вже скучила за рідними і дуже кортіло їх побачити.

Ми познайомилися під час служби. Коли вперше поїхала на Миколаївський полігон Широкий Лан, тоді і познайомилися. Разом місили грязюку. Перший раз поїхала на полігон і одразу зустріла свою долю.

Підтримував мене, адже завдяки службі ми і познайомилися. Це з його дивізіоном я поїхала тоді перший раз до зони бойових дій. Це була доля, не інакше. Після повернення вже офіційно перевелася до їхнього дивізіону і вже далі ми були разом і вдома, і на службі.

Були випадки, коли я їхала, а він залишався. Звісно хвилювався, переживав, але не відмовляв. Розумів, що це наказ.

Не бачу в цьому нічого поганого чи дивного. Якщо дівчина відчуває в собі сили та потребу, то чому ні? В Ізраїлі, наприклад, жінки проходять службу на рівні з чоловіками і це норма. А чим ми гірші? Як на мене, це така ж сама робота як і вчителька або інженер.

Поки що не знаю. Мій декрет тільки почався, як воно далі буде – побачимо. Але залишати службу на зовсім я не збираюся.

Чи можна і далі вважати жінок “слабкою статтю”? Думаю, ні. Цей приклад дає чітко зрозуміти, що місце жінки не тільки біля дітей або каструлі з борщем. Її місце там, де вона відчуває потребу бути саме зараз, і нехай це, навіть, буде брудний бліндаж десь під Донецьком.

Порохня Яна